Обласні газети про землю та село. Село рідне - свята земляця

З віком багато хто з нас все частіше згадує роки дитинства та юності, людей, з якими разом працювали і, звичайно, тих, хто був близьким і кого вже немає поряд з нами. І хочеться часом розповісти про них, згадати добрими словами, адже вони жили і чесно працювали на благо рідної землі для своєї Батьківщини. На це наважилася і наша читачка Г.І.Максимова з д.Пустораменка. Вона прийшла до редакції та розповіла про свого батька – Івана Олексійовича Шашкова, якому 18 серпня цього року виповнилося б 100 років.

Він народився і все своє життя прожив у Пусторам'янці. Його батьки – Феодосія Василівна та Олексій Васильович були селянами, які завжди працювали на землі. Коли настав час колективізації, як і багато односельців, вступили до колгоспу, всю живність із двору самі відвели на громадську ферму. Трьох синів: Миколи, Івана та Петра - теж з ранніх років привчали до праці. Хлопчаки росли міцними, здібними та працелюбними.

Зима 1941-1942 років

Йдемо групою дорогою з Мохнеців до Мухреївської школи. Їде санітарна військова машина. Хтось із нас піднімає руку. Зазвичай військові машини не зупиняються, але цього разу. Жінка-військлікар піднімає мене в машину зі словами: «Ой, яка маленька!». Я першокласниця, молодша і найменша за зростом серед мохнецьких школярів. Мухрєєво недалеко, за два кілометри від села Мохнеці. Але перша військова зима була суворою. Намагаємось доїхати до школи на попутках.

Мої дитинство та юність пройшли у селі Новий Починок сільського поселення Ільгощі. Народився я 1946 року. Мене та моїх однолітків можна назвати дітьми Перемоги, оскільки наші батьки повернулися додому, переможно завершивши розгром сильного та підступного ворога. Кінець сорокових – початок 50-х років ХХ століття було непростим часом. У людях жила надія на швидкі зміни на краще, тим більше що долати труднощі наш народ вміє як ніхто інший.

Така адреса до 1956 року була у всіх кушалінців. До Кушалинського району входила територія нинішнього Рамешківського району від річки Медведиці у бік Твері.

Як і належить районному центру, в селі Кушалине розташовувалися райком партії та райвиконком (у будівлі лікарні), райспоживспілка, Держбанк (у будівлі адміністрації сільського поселення), міліція (на березі повноводної річки Кушалки, будівля не збереглася) навпроти магазину «Діллер», недалеко від неї (на місці промтоварного магазину) була редакція газети «За більшовицькі колгоспи».

А в центрі села, на найвиднішому місці, височіла пам'ятка вождеві І.В. Сталіну. Біля нього фотографувалися, несли квіти до його підніжжя. Можна сказати, що це знакове місце районного центру. Потім Йосипа Віссаріонович змінив Володимир Ілліч. В епоху будівництва соціалізму та його розвитку були вожді, ним встановлювали пам'ятники.

У храмі у п'ятдесяті роки минулого сторіччя працював Будинок культури. Протягом багатьох років його діяльністю керувала Ганна Іванівна Гутман. За ДК багато років існував танцювальний колектив, у якому займалися понад двадцять осіб.

"Куди йде дитинство? В які міста? І де знайти нам засіб, щоб знову потрапити туди? Як не сумно усвідомлювати, але того далекого часу, який так солодко пахне бабусиними пирогами, свіжоскошеною травою, парним молоком, геранню на віконці, вже не повернеш. Саме дитинство – це та щаслива пора, коли ширяєш у хмарах і любиш своєю наївною дитячою любов'ю весь світ.

Щоліта ми з братом гостювали у бабусі, Ганни Василівни Михайлової, і дідуся, Михайла Миколайовича Михайлова, у селі Зубцове. Це спокійне село, де всі дружать. Я пам'ятаю, що бабуся завжди мала багато гостей, вона зустрічала всіх, як рідних, нікого не залишала без уваги. Стіл у бабусі був хлібосольний, хоч і ніколи вони не були багатими. До них часто приходила німа бабуся, баба Маня. Бабуся і з нею примудрялася поговорити. Баба Маня знімала з нас мірки і шила мені та братові одяг на подяку за бабусину теплоту і турботу. Взагалі, бабуся була відкритою, доброю, щедрою, жалісливою і дуже, дуже рідною для всього села. Вона завжди була готова допомогти, обігріти, підтримати. По сусідству жила бідна родина, бабуся відносила їм речі та продукти. Якщо у когось у селі траплялося лихо, одразу бігли до бабусі.

Дитинство Антоніни Василівни Губанової припало на п'ятдесяті-шістдесяті роки минулого століття. Народилася і виросла вона в с. Денисове сільського поселення Микільське. Село розташоване на березі річки Медведиці, місця в окрузі найкрасивіші. У селища багате історичне минуле. До революції воно належало поміщику Н.В. Зінов'єву, в 1917 році в ньому проживало 482 особи. Згодом воно стало адміністративним центром Мохнецької сільської ради, до якої входили села Мохнеці та Запетрики, село Тюрєво-Ловцове. У 1929 р. частина селян організувала сільськогосподарську артіль «Активіст». Першим головою обрали Олексія Губанова, який у кампанію з розкуркулювання зазнав розкуркулювання та виселення. У 1934 році в Денисовому 69 господарств, проживали 470 осіб, працювали олійниця, валялка, 2 кузні. Діти навчалися у школі I щаблі, відкритій у селі. У війну село наповнилося біженцями з Твері та окупованих районів нашої області. На Великій Вітчизняній війні загинули 26 місцевих жителів. У 1949 р. колгосп розширився з допомогою приєднання Слободихи і Тюрево-Ловцово, пізніше увійшов у укрупнений колгосп «Завіти Ілліча», 1965 року його було перетворено на радгосп «Тучевський».

«За часів мого дитинства рідне село було багатолюдним та багатодітним, – згадує Антоніна Губанова.

– Ми навчалися у початковій школі, яка стояла на нашій вулиці, будівля ця і тепер жива, правда там уже давно не навчаються діти, зараз вона в особистій власності. Як зараз пам'ятаю два класи з партами, великий коридор. Дзвінок на заняття подавали дзвіночком. Домашні уроки намагалися готувати поки що на вулиці світло, а якщо не встигали, то ввечері навчали при гасовій лампі. Електрики у селі тоді ще не було. Згадую свою першу вчительку Марію Миколаївну Громову. Була вона добра, справедлива, в міру сувора до нас, своїх учнів. Пам'ятаю такий випадок: мій тато був бригадиром, у нього зберігався ключ від правління, ми разом із вчителькою там слухали радіолінійку або передачу якусь важливу. Після цього Марія Миколаївна закрила будівлю на замок та попросила мене віднести ключ татові. Мені не захотілося відриватися від однокласників, я трохи відстала, а потім наздогнала хлопців. Куди ключ у мене подівся – сама не знаю, загубила! Тато мене лаяв і забув, а вчителька довго пам'ятала мою провину. І я надовго запам'ятала, що треба слухати старших. Після четвертого класу ми перейшли вчитися до Бобрівської школи. Боброве розташоване на іншому березі Ведмедиці. Весною, щоб ми могли дістатися школи, через річку встановлювали лави, не раз траплялося, що діти падали у воду, добираючись на заняття. Це ми сприймали як пригоду! А під час розливу бувало, доки вода до берега не ввійде, і на човнах переправляли дітей до школи. Зі мною навчалися Оля Басова, Валя Федорова, Оля Храброва, Толя Ємельянов, Тоня Самодурова, Віра Мухіна та Ніна Бухтарьова з Бережка, Зоя Волкова з Гришутина. На пришкільній ділянці вирощували овочі, допомагали радгоспу «Тучевський»: і картоплю копали, і льон піднімали. За школою на майданчику грали у волейбол, узимку каталися на лижах. Їздили на змагання до Рамешків, ходили у походи з наметами на виток річки. На День народження піонерії у травні завжди організовували величезне багаття, співали пісні, грали.

Мій батько Василь Іванович Губанов, учасник Великої Вітчизняної війни, довго був бригадиром у колгоспі. Біля нашого будинку вранці збиралися колгоспники, і він ставив їх на роботу. Мама, Марія Василівна, спочатку працювала у Боброві у трикотажній артілі, а потім – листоношою. Поштове відділення розташовувалося у селі Могилки. Мама розносила газети, журнали, листи та листівки. Кореспонденції набиралося багато – дві важкі сумки. І ділянка у неї була велика: Тюрєво, Мохнеці, Боброве, Денисове. Я їй допомагала під час канікул і на роботі, і вдома. Пасла корову, грядки полола, вдома порядок наводила. Сіно готували родиною майже все літо. Поки менше була, я від коня ґедзі відганяла, а коли підросла – і ворушила, і копи ставила. Влітку завжди роботи багато. Але й відпочивати встигали. Любили із подружками на річку бігати. Яке задоволення – поринути у прохолодну воду Ведмедиці у спекотний день! Привозили до села та кіно, показували у правлінні, з концертами приїжджали артисти з Рамешок.

У селі раніше був свій магазин, працювала там тітка Нюша Мартинова, а потім Валентина Бєлякова. Окремо біля річки стояла гас - це невелика лавка, в якій продавали гас, який використовували і в лампу, і в керогаз.

Електрика з'явилася у Денисовому році у 1960-61. Спочатку у Боброві світло провели. Пам'ятаю, як жінки жартували, що в будинку від лампочки тепер таке яскраве світло, що весь пил-бруд видно. Потім і в Денисове електрику провели. Усі були раді. У нас одних із перших у селі з'явився телевізор. Дивитись передачі збиралися всі сусіди. Розставляли у передній крамниці, стільці, табуретки, а кому не вистачало місця, сідали прямо на підлогу».

Після закінчення Бобровської восьмирічної школи Антоніна Губанова навчалася в училищі у Твері, потім і працювала у місті. Зв'язок із селом не втрачала, приїжджала до батьків на вихідні та у відпустку. А одинадцять років тому зовсім повернулася до рідного Денисова, щоб доглядати стареньку маму. Одна та вже не справлялася. Нині мами вже немає, Антоніна залишилася жити у рідному домі у селі. Влітку тут вирує життя. Звучить дитячий сміх на вулиці, дзвенять велосипедні дзвінки. Майже у кожному будинку вечорами запалюється світло, у дворах та городах працюють чи відпочивають люди. На зиму залишаються мешканці лише у десяти будинках. Магазину в селі немає, але регулярно приїжджають автолавки, всі місцеві жителі знають розклад автомагазину та збираються у центрі села, щоб зробити покупки. Взимку дорогу регулярно чистять, проїхати можна на будь-якій машині будь-якої пори року. Жаль тільки, що громадський транспорт сюди не ходить. Щоб з'їздити у справах у Микільське чи Рамішки, треба домовлятися із сусідами, шукати приватника. Місця тут тихі та гарні, з віконця Антоніна Василівна не раз спостерігала лисиць та зайців. Взимку на білому снігу руда шубка лисиць видно здалеку. А від зайців доводиться берегти посаджені у саду дерева.

Тут, у селі Денисове, все їй знайоме та все улюблене.

Н.ОСИПОВА

Сьогодні ми друкуємо спогади Марії Миколаївни Гуркіноїіз села Шеломець сільського поселення Микільське.

Тридцяті роки

Ще до війни в селі Григорове Тучівської сільської ради народу було багато, понад сто мешканців у сорока п'яти будинках. Окремо, за струмком, знаходився хутір Дубровка, на якому звели п'ять будинків. У сорокові роки у селі був свій магазин, початкова школа та дитячий садок, овеча ферма та стайня. Григорове – це карельське село. Вдома, в магазині, на вулиці всі говорили рідною мовою, навіть дітям у школі викладали уроки карельською.

У сім'ї Піскунових підростали четверо дітей: Марія, Микола, Єлизавета та Антоніна. Глава сім'ї, Микола Іванович, обіймав посаду голови колгоспу, яке дружина, Олександра Михайлівна, вважалася рядовий. Жили добре, дружно. Допомагали бабуся та дідусь Юрасови, вони жили окремо, але недалеко.

У селі у ті далекі роки стояли міцні будинки, вздовж вулиці росли ветліни та берези. У кожній родині було велике господарство. Село розташовувалося далеко від багатьох доріг, найближчий шлях був до Язвиці, три кілометри, а до Микільського – п'ять. Через цю місцевість проходила дорога на село Молякове та село Застовб'я.

Минуле не можна змінити, переробити, виправити. І як відомо, історія не має умовного способу.

Село мого дитинства – це частина життя, яке дбайливо зберігає моя пам'ять. Її можна розповісти, згадуючи найяскравіші моменти чи ті картинки, які постають перед очима…

Стадо тварин у селі Замиття було великим: кілька ферм, майже в кожному будинку були корови чи кози, окрему розмову можна вести про вівці. Ми приїжджали на літо до бабусь і разом із ними ходили зустрічати стадо. Підходили до прогону, що йшов до далекої ферми. Народу збиралося багато. Бабусі ховали ласощі для тварин – хліб – у своїх фартухах, а в руках тримали хмиз. Ось де обговорювалися останні новини. А ми, діти, бігали по теплій сірій пилюці і вдивлялися в далечінь: коли ж підуть додому корівки? Можна сказати, що для нас це був своєрідний ритуал: зустрічати корову чи козу та супроводжувати додому, а для сільських хлопців вважалося обов'язком. Поки чекали на тварин, бігали, грали, сміялися – одним словом, були щасливі. Літо! Село! Воля! Це спогад минулого століття.

Немає тепер у Замитті великого стада, та й маленького теж. Не знаю скільки є корів на всю округу.

9 липня, в день Тихвінської ікони Божої Матері, старенька бабуся давала мені руку бідончик і відправляла на джерело, що за селом. Любили «замицькі цаївники цаєк попити». Я заходила за подружкою, і ми йшли по воду. Щоб потрапити на джерело, ми пробиралися по стежці, що заросла. Вода в джерелі текла тонким струмком, і черпали його кухлем. Ми підходили до місця, набирали воду, переводили дух і вирушали назад. Знали: стареньким бабусям відмовляти не можна, вони на нас чекають удома з водою. А поряд із зарослим джерелом цвіли білі та фіолетові фіалки, виділяючи тонкий аромат. Для нас це була нагорода зібрати невеликий букет польових квітів.

Це джерело в радянські роки так і залишалося у занедбаному вигляді. А два роки тому він почав перетворюватись. Тепер його не впізнати! Нічого від старого місця не лишилося. Постаралися працівники адміністрації сільського поселення Високово та Г.В. Спажів! Тепер будь-який підліток із задоволенням виконає прохання літньої людини.

Шановні жителі сіл Степанове та Богданівка!

Прийміть найсердечніші вітання із чудовими ювілеями ваших поселень!

190 років Степанове та 115 років Богданівці — для історичного шляху термін чималий.

Для всіх вас рідні села — не просто місце проживання, це спільний будинок, який поєднує людей різних доль, характерів, поколінь у єдине ціле.

У дні святкування ювілею ви з вдячністю згадаєте перших поселенців, які збудували на рідній вашій землі перші хати, що відвоювали у дикої тайги родючі землі і полили цю землю своїм трудовим потом. Вклоніться землякам, які гідно билися на фронтах війни, обстоюючи свободу та незалежність Батьківщини, хто в глибокому тилу кував довгоочікувану перемогу.

Віддайте данину поваги та поваги тим, хто у мирний час своєю самовідданою працею прославляв вашу малу батьківщину.

Іланський район, у тому числі, колгосп «Червоний хлібороб» та колгосп «Батьківщина», завжди славилися сільським господарством, і в цьому заслуга кількох поколінь людей, які працювали і продовжували працювати на вашій землі.

Ви не стоїте на місці, сьогодні ваше завдання не лише продовжити та зберегти традиції, історію ваших поселень, а й створювати нове у соціально-економічному та культурному розвитку.

Хочеться побажати, щоб у вас попереду було багато хороших і добрих ювілеїв. А це можливо лише за однієї умови, якщо кожен із вас відчуватиме особисту відповідальність за долю своєї малої батьківщини.

Щиро бажаю вашим територіям стабільності та процвітання, а всім мешканцям – міцного здоров'я, більше добрих та радісних подій, щастя, благополуччя, впевненості у завтрашньому дні! Нехай у ваших будинках завжди панують мир, тепло та затишок.

Депутат Законодавчих Зборів Красноярського краю

Віктор Кардашов

Минулими вихідними мешканці сіл Степанове та Богданівка стали учасниками ювілейних урочистостей. Кожне російське село — велике чи мале, як Степанове та Богданівка, має свою історію, яка співзвучна з історією великої Росії. Всі ці роки селяни жили своїми турботами, інтересами, у тяжкій праці добували хліб насущний, любили, виховували дітей, воювали з ворогом, відчували потребу, відзначали свята, раділи щедрим урожаям, влаштовували весілля, оплакували померлих, намагалися зберегти для нащадків саме .

На велике свято зібралися всі: і ті, хто сьогодні мешкає в селі, і ті, хто поїхав, але завжди пам'ятав та повертався сюди в гості. Усі, чиє серце не відпускає мала батьківщина.

Край отчий край давній, де трави як зливи

Я в цьому селі народився щасливим.

Я з цією землею навік поріднився,

Тут ранньою весною вперше закохався.

Край отчий, край давній… берези, горобини.

Пройду селом — у душі іменини.

Летить немов зграя років низка.

Село рідне — свята земляця

Майже два століття

24 червня степанівці відзначили 190-річчя від дня утворення села та 50-річчя сільського Будинку культури. Свято проходило на імпровізованому майданчику біля сільського Будинку культури. Ведуча свята Ганна Краснопєєва запросила присутніх у захоплюючу поїздку у комфортному вагоні поїзда з тематичними зупинками.

У теплій, справді домашній обстановці пройшло це свято, де були раді кожному гостю, що прийшов. А гості, не скуплячись на привітання, сердечно вшановували винуватців урочистості та були одностайні у побажаннях подальших успіхів та процвітання. Степановців цього дня вітали голова району Ольга Альхіменко, голова районної Ради депутатів Микола Іващенко, керівник управління культури Галина Нікітова, голова Карапсільської сільради Раїса Раткевич, директор ТОВ «Джерело» Михайло Богатський, голова профспілкового комітету ПЧ-5 Микола Шипіло.

Грамотами голови району за активну громадську та професійну діяльність нагороджено директора Степановського СДК Мартишкіна Н.В., завідувача бібліотеки Т.В.Єфремчева, фельдшера М.В. Рудольф, директор школи О.О. Шиколович, листоноша О.С.Височина. Учасницю творчого колективу Будинку культури Т.В.Шкирмановську, контролера водопостачання М.Шакуро було нагороджено грамотою голови Карапсільської сільради. Звання «Краща садиба» удостоєні сім'ї Юрія та Тетяни Ілімових, подружжя Цілька та Г.І. Шкірманівській.

Глава селянсько-фермерського господарства С.Г.Корольков подарував степанівцям газонокосарку, яка допоможе підтримувати в порядку сільську вулицю.

Юні степанівці чудово провели час на дитячому ігровому майданчику, взяли активну участь у майстер-класі з декоративно-ужиткового мистецтва, організованого фахівцями музейно-виставкового центру.

Поринути у приємну хвилю спогадів стало можливим завдяки фотовиставці «Тут Батьківщини моєї початок», організованій районним архівом, Карапсільською сільрадою та працівниками Степанівського Будинку культури.

Домашні частування на подвір'ях та святкова торгівля органічно вписалися у святкову картину

Особливий душевний настрій створив святковий концерт за участю місцевих виконавців — учнів степанівської школи, а також Т. Шкірманівської, Л.Калачової, знаменитих Олександра та Наталії Крупеніних, М.Терещенко, Н.Калашнікової, а також Марини та Олександра Шихсолтанових.

Свято завершилося вечірньою дискотекою та феєрверком, подарувавши степанівцям незабутні враження.

Рідна всім серцем

А жителі Богданівки 25 червня святкували 115-ий ювілей свого напрочуд затишного, мальовничого села.

Втішно, що цього дня до Богданівки поспішали гості і з районного центру, і міста Красноярська, і сусідніх районів. Святковий настрій із богданівцями розділили голова району Ольга Альхіменко, голова районної Ради депутатів Микола Іващенко, голова Соколівської сільради Михайло Романовський.

За багаторічну працю, громадську та професійну діяльність грамоти голови району отримали ветерани – доярки Л.А.Романова та В.М. Бабушкіна, а також завідувач сільської бібліотеки Н.В.Ступнєва та механізатор В.А. Баранів.

Почесними гостями свята стали старожили Л.Г. Внукова та Є.І. Єніна.

У своєму виступі голова Соколівської сільради наголосив на роботі завідувачки Богданівського клубу О.В. Романовій і з собою гордістю вручив подарунок голові родини Іголкіних, у якій напередодні урочистостей народився малюк.

Глави селянсько-фермерських господарств І.І. Шпаковський і А.К.Лейднер заохотили найкращих працівників фермерських господарств чудовими, дуже потрібними у господарстві подарунками та преміями.

На ювілей приїхали ті, хто народився, працював чи жив у Богданівці у різні роки. Колишні учні тепло зустріли дочок найстарішої вчительки богданівської школи Марії Андріївни Ширшикової. Ця зустріч вийшла дуже теплою та зворушливою, адже пам'яті серця нізащо ні роки, ні відстані.

Місцеві артисти подарували односельцям святковий концерт. Закінчилося свято, стихли звуки музики, а богданівці неспішно розходилися по домівках, несучи з собою частинку святкового настрою та теплих слів щирих поздоровлень.

У різних куточках іланської землі у ці два вихідні дні пройшли ювілейні свята. Вони вийшли різними, самобутніми, але їх об'єднали звучання і в Степаново і в Богданівці, що стали головними слова освідчення в коханні:

Село рідне, тобі я, як мамі, добра побажаю!

Як милою своєю, я любові побажаю!

Як найкращому другу, успіхів бажаю!

Живи довго-довго, село рідне

І нехай ці свята стануть яскравою подією, що запам'ятовується, і послужать новим імпульсом для натхненної роботи на благо поселень, на благо всіх його жителів.

Любов до Батьківщини завжди починається з любові до рідного села, до рідного краю.

На території Новогорянівської сільської адміністрації знаходиться три населені пункти: село Нове Горянове, Міжріченськ та село Мале Клочкове. На сьогоднішній день село Мале Клочкове належить до розряду зникаючих.

За розповідями старожилів та відомостями з архіву, це село Шуйського повіту Володимирської губернії утворилося на початку 19 століття. Існує низка версій освіти назви села. Одна з них: програв пан барину із села Велике Клочкове землю на клочківських луках. Звідси й пішов вираз «прогоріти», і село назвали Горюново.

Друга версія: із села Велике Клочкове переселилися у 19 столітті три брати Тюняєвих із сім'ями на вільні землі Клочківського лука. Влаштувалися в містечку Мещеріха. Вдома часто горіли. Переселилися селяни на пожаловані землі поміщика Секерина Василя Семеновича ближче до Вязьми. Село назвали Горюни (Горянове), а офіційно село називалося Мале Клочкове. Велика кількість сіножатей, близькість лісу і річки, багатою рибою допомагали селянам у їхній нелегкій частці.

З даних Іванівського обласного архіву відомо, що селом Мале Клочково володів губернський секретар, поміщик Секерин Василь Семенович, який передав свої володіння в 1865 дружині, губернській секретарці Секериної Олені Іванівні. За актом, складеним 1870 року, в «цьому селі по 10 ревізій числиться 29 душ, і вони наділені землею». У 1884 році було проведено розпланування земель, і по селі Мале Клочкове вважалося 18 господарств, біля будинків подвір'я та сади, а до початку ХХ століття в ній налічувалося до 20 будинків та проживало близько 200 осіб. Місцеві мешканці займалися сільськогосподарською працею, працювали на лісозаготівлях чи займалися візництвом – на підводах возили дрова для фабрики Каретнікова.

З Першинської парафії на церковні свята приїжджали священики, і церковна служба проходила у каплиці, яка була знесена в середині 30-х років минулого століття.

Зараз важко уявити собі Мале Клочкове передвоєнних років. А тоді вона являла собою цілий порядок будинків — садиби, що простяглися ліворуч річки на 2 кілометри. Жили тут пологи Тюняєвих, Колобових, Степанових, Агафонових, Федосєєвих.

Перший удар по укладу села завдала колективізації. Як і по всій країні, методом батога заганяли до колгоспу, непокірні потрапляли під підозру. Так сім'я Смирнових, яка приїхала до села з Анькова, потрапила в немилість владі через те, що «вони збирали дуже багато картоплі, а решта одноосібників – мізерно».

Деякі жителі тоді подалися до міст на будівництво заводів та фабрик. А ті, хто звикли до суспільного способу життя, створили свій колгосп-артіль у 1931 році, давши йому назву «Нове життя». Першим головою колгоспу був Микола Іванович Тюняєв.

Загалом у цей час у селі проживало 23 сім'ї. Звели громадські господарські будівлі: стайню, корівник, кошару, місткі комори, млин, струм. Малоклочківці спільно обробляли землю, засівали її тим, чим директив зверху спускалося. Особливо було розвинене овочівництво, адже буквально до села примикали заливні луки. Весь необхідний інвентар для обробки землі для переробки зерна виготовлявся місцевим ковалем.

Працювала від колгоспу у лісі бригада лісорубів. Бригада мала успіхи, здобувала всесоюзні премії.

Про новини у селі дізнавалися із сконструйованого Василем Агафоновим радіоприймача. У побудованому жителями села нардомі молодь ставила вистави, показуючи сцени із життя села та країни.

1941 року мирне життя закінчилося. На Велику Вітчизняну війну з села пішло 26 людей, а повернулося лише 15. Уся важка робота лягла на плечі жінок, людей похилого віку та підлітків. Багато хто з них працював на полях, а ввечері робив дерев'яні ложки для фронту.

А потім був переможний травень 1945 року, повернення ратників додому. Мало знайшлося тоді сімей, які не заплатили дорогої ціни за Велику Перемогу. А ті, хто повернувся, разом із молоддю впряглися в роботу, піднімаючи колгосп, що захирів за роки війни, перебудовуючи хати. Ніхто тоді не знав і не відав, що через чверть століття Мале Клочкове увійде до розряду згасаючих населених пунктів.

Остаточно домогло село об'єднання громадських господарств. Колгосп «Нове життя» влився в колгосп «Червоний Перекоп», а потім у радгосп «Тейковський». Разом із розібраними стайнею, корівником, кошарем були втрачені й робочі місця. Молодь після закінчення школи, скуштувавши «солодкість» трудового життя на прополюванні картоплі, цукрових буряків та інших овочів, не побажала собі батьківської частки. Обживалася вона у містах, забирала себе батьків. А хати перевозились на нові місця.

За спогадами старожилів, село почало пустіти у 1950-ті роки. На сьогоднішній день у селі не залишилося жодного корінного мешканця. На село чекає доля зниклих сіл 60-х років.

Не хочеться вірити, що пройде ще кілька років, і на місці села Мале Клочкове буде величезна пустка. І стане в Росії ще на одне село-годувальницю менше. Адже з кожним зниклим селом втрачається частина духовності, культури, моральності народу, змінюється історичний образ Батьківщини.

Є. ШИЛОВСЬКА,

завідувачка Новогорянівської сільської бібліотеки

Нарешті ми змогли!

Зважилися розлучитися з містом.

А як важко зійти з накатаних рейок: робота – будинок – робота – магазин – будинок. І купа страхів «на що жити у селі?». Але у нас все склалося добре, ми з чоловіком дозріли для села. І його вихід на пенсію (військову) також цьому сприяв. До того ж у селі на життя вільне йде вдвічі менше грошей, ніж у місті.

Місцеві дачники нас восени лякали: «Через місяць утікайте». Може тому, що самі кожну зиму їдуть до міст.

А нам сподобалося зимувати! Найчистіші повітря та вода цілий рік!, а не лише у відпустці. Спокійний ритм життя, великі можливості для творчості, є час для планування весняно-літніх справ. Тут ми відкрили для себе радість прогулянки на лижах, у місті на це просто не було часу. Які гарні сяючі на сонці засніжені дерева! Величні ялинки та стрункі сосни! Простір ще ширший - адже немає листя. Проїжджаючи між маєтками, радієш сусідам, у яких на дільницях за минуле літо з'явилися нові будівлі.

А ми на собі відчули недоліки погано утепленого будинку. Будинок у селі ми купили п'ять років тому і жили в ньому тільки влітку. А взимку топили добре, і він почав усихати, з'явилися великі щілини між дошками. Будинок утеплювали там, звідки дуло. Влітку вирішили взятися за це ґрунтовно, зробити більш герметичними: стеля та підлога. Врахуємо все це при будівництві свого будинку в маєтку.

Окрім нашої родини цього року зимували ще дві родини. І ось силами трьох сімей ми вирішили для наших та сусідських сільських дітей провести новорічну лялькову виставу, з конкурсами та подарунками. Цілий місяць шили ляльок, репетирували ролі та все продумували. Діти були дуже задоволені, а для нас їхня радість - найкраща нагорода.

Ще одну справу ми задумали нашим невеликим складом і нас підтримали сусіди, які поки що зимують у містах. Це почати роботу з переведення невирубаних лісів, що залишилися, навколо поселення в особливо охоронювані ділянки лісу. Поки що тільки подали заяву до районного лісгоспу. Попереду – доказова робота. Всесвітній фонд дикої природи нас підтримує і ми сповнені рішучості та оптимізму!

Щодня, окрім справ по господарству, займаємось із сином освоєнням загальноосвітньої програми за третій клас. Тато займається мовами та фізкультурою, а мама іншими предметами. До прильоту птахів Олександр (тато) з Валерієм (син) роблять шпаківню та синичник (в який можуть оселитися і солов'ї).

Ось уже весна ступає сміливо.

Перші краплі за вікном,

Струмки біжать до річки вміло,

Рухаючись під білим полотном.

Радіє сонце зустрічі з нами,

Хоче землю всю теплом обійняти.

Радіємо ми йому, як мамі

І готові цілий світ обійняти!

Так, що зимувати в селі здорово!

Ірина Кузнєцова. Зима 2010-2011 р.